Поняття self-compassion (співчуття до себе) не нове в надбанні людства, хоча спосіб терапії, названий цими словами, з’явився відносно недавно. Цей сучасний підхід розроблено кількома західними фахівцями (К. Неф, П. Ґілберт та ін.) з метою навчити своїх клієнтів співчуття, любові, доброзичливості до себе, турботи про себе та прийняття себе, адже типово сучасні люди, хоч і декларують, що люблять себе, купуючи собі своє короткотермінове задоволення та заспокоєння, проте глибинної любові до себе не відчувають. Натомість “нормою” сучасного ставлення до себе є осудження, присоромлення, критика, порівняння з іншими, знецінення, патологічна вимогливість, нездоровий перфекціонізм та руйнування свого тіла, стосунків.
Натомість в основних філософських традиціях людства є заклики до доброзичливого ставлення до себе: “Люби ближнього свого, як самого себе” в християнстві, практики люблячої доброти (метта) в буддизмі. Розвиток доброзичливого прийняття себе в давніх текстах супроводжуються свого роду інструкціями та способами роботи над цією рисою в собі.
Compassion залучає до розуміння та прийняття природи страждання та болю, проте не плекає звички “бездіяльного сидіння” в них, як в брудній воді, сприймаючи прийняття як відсутність прагнення змінити щось. Приймати – це лише частина процесу, інша частина – це вміння мудро, сміливо та ефективно відповідати на страждання свої та інших.Такий процес дає нам можливість сформувати в собі внутрішнього цілителя для зцілення ран та страждань, які нам заподіяли.
Терапія self-compassion передбачає за допомогою медитативних практик та покрокового керівництва вирощування в собі нового ставлення до себе та розвитку внутрішнього співчуття. Необхідно тренувати свій розум та змінювати свої реакції, бо лише тоді лікар стає цілителем, коли розуміє природу болю та хвороби. Ключ до співчуття – налашуватися на природу страждань, на розуміння їх в глибині нашого буття, бачення чітко їх джерела; а також важливо здійснювати полегшення страждань і радіти можливості звільнити від страждань себе та усіх, кого можливо.
Типово ми по-різному доброзичливі до себе та інших. Часом до інших ми стаємо уважніші, добріші, ніж до себе; а часом бажання співчувати конкурує з іншою мотивацією в нашій свідомості: ужитися в світі, конкурувати і робити краще за інших, розбагатіти більше тощо. Люди – непослідовні та суперечливі сотворіння…
Те, як ми співчуваємо іншим залежить від нашого сприйняття, наших оцінок і суджень. Наприклад, коли ми дивимось на безхатченка, який просить грошей як на людину, яка витратить їх на алкоголь чи наркотики, – ми, швидше за все, засудимо його і пройдемо повз. Коли ми дивимось на безхатченка, як на людину, котра потрапила у складні життєві обставини і виживає у свій можливий спосіб, – ми можемо поспівчувати та допомогти їжею, одягом, грішми.
Те, як ми співчуваємо собі, теж залежить від нашого сприйняття, оцінок і суджень. Насамперед, люди 21 століття розучилися розуміти глибинну природу своїх страждань, ба навіть розпізнавати страждання, коли воно виникає. Звісно, часом страждання чи біль є надто сильні, і ми не можемо їх не помітити, проте це вже випадки, коли градус страждання наближається до позначки 100 зі 100%. Наша посттоталітарна культура плекає такі нездорові моделі ставлення до дітей, коли їм важко: “не жалійся”, “не плач”, “а ну зберися до купи!”, “чого розкис?”, “телячі ніжності”, “не будь егоїстом!”, “думай головою!”, – цей сумний перелік відсторонення від любові та співчуття до себе, від своїх мудрих та природніх реакцій на страждання можна продовжувати безкінечно. Саме тому, коли ми виростаємо, то не можемо зупинитися і мудро поспостерігати за тим, як насправді важко нам є в моменти стресових подій чи складних періодах життя. Натомість ми автоматично намагаємось діяти відповідно до своїх давніх ригідних переконань, не співчуваючи собі, а часами сильно шкодячи. Наприклад, маючи завал на роботі та хронічну втому, ми, замість відпочинку та повернення до складних робочих завдань з новими силами, навпаки ґвалтуємо себе дедлайнами, відмовою від відпочинку та нормального щоденного сну, виснажуємо себе ще більше, а це вже не відображається на нашій роботі позитивно: виснажений мозок стає неуважним та приймає недобрі рішення, що лише збільшує кількість робочих негараздів. І так по колу, по колу, але ж головне бути сильним та не скаржитись, чи не так?
Ще однією вагомою причиною відсутності здорового співчуття до себе є осудження себе за невдачі, недосконалості чи помилки. “Ви добре постарались над проектом, творчо підійшли до його виконання, та наступного разу зробіть його вчасно”, – каже ваш шеф. Що ви почули? Типово, люди чують лише “зробіть його вчасно”, не звертаючи уваги на слова похвали, знецінюючи їх, та починають себе накручувати: “я завалив”, “я не справився”, “я гірший”, “я лузер” і т.д. Така наша поведінка щодо себе теж базується на “народній мудрості” виховання: “не хвали, бо перехвалиш”, “ти маєш бути кращим за інших”, “не паси задніх”, “ти маєш бути відмінником”, а також на тому, як часом батьки ігнорують гарну поведінку, не підкріплюють маленьких зусиль та здобутків дитини, натомість драматично реагують на помилки, зауваження вчителя, карають за неуспіх, за погані оцінки, акцентують на недоліках. На жаль, ми виростаємо зі стійким переконанням, що винагороджувати чи хвалити себе є еквівалентом вихваляння, лестощів чи марнославства.
Таке ставлення до себе породжує мікс важких почуттів, з якими ми живемо: тривогу, страх, злість на себе, сором, провину. Такий емоційний стан не додає нам мудрості та доброзичливості до себе, а стає плідним ґрунтом для вирощування різних розладів та зміцнення неврозів, затягує нас в коло осудження та приниження себе.
Теоретично ми можемо знати, що всі помиляються, що всі ми недосконалі, що життя має примхливу синусоїду успіхів та невдач, що є речі та ситуації, проти яких люди безсиллі. Є лиш маленька дрібниця: ми можемо дозволяти іншим помилятися, підримуючи їх, можемо не засуджувати друзів, поблажливо ставитися до слабкостей інших тощо. Але коли йдеться про нас, то теорія на практику не перетворюється. Ми продовжуємо відвертатися від себе кожного разу, коли визначаємо себе як слабаків та невдах.
Розвиваючи співчуття та доброзичливе ставлення до себе за допомогою гарних практик терапії self-compassion, в нас з’являється шанс повернутися до найглибшої мудрості нашої душі, стати щасливими. Проте є одна типова перешкода, яка може блокувати нам намір тренуватися та практикувати: звичка себе не любити та сумніватися в собі. Дивне зачароване коло, правда? Тобто, чим менше я себе люблю – тим менше я можу тренуватися у співчутті до себе? А чим менше я тренуюся – тим менше шансів у мене полюбити себе такого неідеального?
В compassion-терапевтів є спосіб обійти цю пастку та підвищувати мотивацію до практикування: 1) починати з коротких практик, щоб привчити свій мозок до нової активності; 2) читати підтримуючі книжки та статті; 3) відвідувати групові заняття, де люди теж плекають новий стосунок зі собою; 4) в жодному випадку не критикувати себе, що не встигли попрактикувати сьогодні, бо це лише відкине від тренувань; 5) вчитись розмірковувати над своїми помилками з позиції конструктивної критики (Я помилився. Як я можу це виправити?), а не з позиції осудливості (Я помилився – я невдаха).
Поступово, крок за кроком, наближайтесь до мудрого доброзичливого ставлення до себе, плекайте стосунок зі собою, турбуйтесь з любов’ю про себе, підтримуйте себе в непрості моменти життя та розвивайте прийняття та співчуття.
Юлія Стадницька, КПТ-терапевт, психолог у напрямках схема-терапія, майндфулнес, АСТ