Вечоріло, коли він повертався додому. Раптово боковим зором він бачить два зелені вогники в темряві, і в цей момент по спині ніби пройшовся крижаний подих морозу, щось напружилось в животі, дихання завмерло напівдорозі та в той же момент почало пришвидшуватись, кров шугонула до обличчя, м’язи напружились, готові взірватись швидкою дією… І він побіг, щосили, відчайдушно! Щось гнало його вперед, використовуючи силу м’язів, швидкість дихання. Нарешті! Вже проглядаються крізь гілки обриси рідної печери, де його чекає тепло, безпека. Та ні… Він не помилився: два зелені вогники його наздогнали і перетворились на великого вовка, який з гучним гаркотом блискавично стрибнув на нього. Він не розгубився – знав: або він, або вовк. Вдруге відчув напругу в м’язах, швидкість і силу в тілі і вклав всю цю силу в удар… Цього разу знов переміг він. Зітхнув з полегшенням, дивлячись на велике волохате тіло, вхопив за хвоста і потягнув свій трофей до печери.
Ви напевно, здивувались, читаючи про печерну людину і вовка? І, мабуть, думаєте: до чого тут історія печерної людини? Все достатньо просто – механізм тривоги і наші тілесні реакції при тривозі мало змінились з того споконвічного часу. Коли ми є в небезпеці, механізм тривоги допомагає нам виживати, як і тисячі років тому.
Але чому ж тоді навколо так багато інформації про тривожні розлади та боротьбу з ними? Адже тривога нам потрібна. Насправді так – і тривога нам потрібна, і механізм тривоги не змінився, проте змінилось дещо інше… Ми вже не живемо серед вовків і щодня не ризикуємо з ними зустрітись дорогою додому. Проте доволі часто ми відчуваємо те ж, що й наш пращур: пришвидшене дихання, мороз по спині, напруга в животі та м’язах та ще багато цікавих фізичних симптомів тривоги, які нам дошкуляють, а часом лякають.
Чому так часто відбувається, що один і той же механізм в одному випадку допомагає вижити, а в іншому – заважає жити? Сьогодні вчені знайшли відповіді. Коли ми зустрічаємо вовка, тривога нам потрібна – вона дарує нам шанс швидко втекти або сильно битись, підкидаючи адреналіну до наших м’язів. Додатковим ефектом від адреналіну та кортизолу (так званих гормонів стресу) стають пришвидшене серцебиття та кровообіг, поверхневе дихання, стискання в шлунку, підвищене пітніння та інші пов’язані із цими процесами симптоми в тілі.
Проте, як вже раніше згадувалось, проблема в тому, що вовків немає, а симптоми є. І на цю загадку є пояснення в сучасних вчених. Виявляється, що для нашого мозку немає значення, чи ми зустрічаємось із загрозою в реальності, чи ми лише уявимо, чи подумаємо про загрозу, – однаково мозок зреагує сигналом: «Ми в загрозі! Тривога! Тривога!». І в нашому тілі цей мозковий сигнал тривоги вибухає гормонами стресу і викликає всі ті процеси і відчуття в тілі.
Отже, сьогодні нас оточує не багато вовків, а багато уявних загроз: “А що, якщо з мене насміхатимуться? А що, якщо я не знайду роботу? А що, якщо я спізнюсь на зустріч? А що, якщо в мене буде інсульт? А що, якщо…?” Ці «а що, якщо» у кожного з нас свої, проте мають дещо спільне – вони стосуються загроз, які можуть гіпотетично статись із нами в майбутньому. Або можуть і не статись.
А майбутнє – це невідоме, а невідоме – це найбільший виклик для нашого мозку, бо він запрограмований шукати відповіді та рішення, допоки не знайде. А ви можете втілити рішення в життя, якщо проблема ще не сталась? Ймовірно – ні. От і бігає наш сумлінний мозок по колу, намагаючись вирішити неіснуючі проблеми і отримати результат там, де немає реальної дії. А паралельно реагує на ці думки сигналом тривоги. Якщо ми довго віримо у ці ймовірні загрози, то це навіть може призвести до певних видів тривожних розладів (генералізованого тривожного розладу, соціальної фобії, розладу тривоги за здоров’я, панічних атак, обсесивно-компульсивного розладу, різноманітних фобій). Наприклад, при генералізованій тривозі ми можемо боятись всього, що тільки може вигадати наша уява; при обсесивно-коспульсивному розладі – ми можемо так боятись мікробів, що дезинфікування себе, квартири, своїх партнерів стане невід’ємною, часом більшою, частиною нашого дня і перетворить наше життя на стерильне пекло.
І часом буває так, що ми маємо реальну проблемну ситуацію розміром з «вовчика», а наша реакція, наша уява вирощує цю ситуацію до «вовкулаки». Наше сприйняття не завжди буває реалістичним і часто супроводжується перебільшенням чи катастрофізацією, домислюванням. І якщо ми віримо в свої думки на 100% і не піддаємо іх жодним сумнівам – то вони стають тим «вовком, який стрибає на нас» в момент, коли насправді його може навіть не існувати. Ми називаємо такі думки – шкідниками, бо вони шкодять нам тому, що через них ми не можемо добре давати собі раду, почуваємося втомленими, знервованими, зляканими і нещасними.
Що ж нам робити з цим таким дивовижним корисно-шкідливим механізмом тривоги? Як відключити оманливу тривогу і залишити підсилювач інстинкту виживання?
Сьогодні ми знаємо про кілька дієвих способів, які походять з таких напрямків терапії як Когнітивно-поведінкова терапія, Майндфулнес-орієнтована терапія. На сьогодні в світі ці два напрямки психотерапії найефективніше допомагають надмірно тривожним людям стати спокійнішими і щасливішими. І найкраща новина – наш мозок є пластичним і може змінюватись, відмовлятись від звички тривожитись і вчитись натомість нових способів сприйняття дійсності та реакцій на неї.
Про всі тонкощі тренування занадто збудливого і тривожного мозку ви довідаєтесь в наступних публікаціях. Або ж можете спробувати зробити крок до розуміння своєї тривоги на нашому тренінгу “Вхід тільки для тривожних” http://blog.prog-dev.com/vkhid-tilky-dlia…s-svoiei-tryvohy/