Я не намагаюся покласти край страхові. Я не збираюся оголошувати йому війну. Натомість створюю для нього простір. Кожного-кожнісінького дня. Навіть цієї миті я готую місце для страху. Дозволяю йому жити, дихати й зручно випростати ноги. Здається, що менше я борюся зі страхом, то менше він дає мені здачі. Якщо я розслабляюся, страх розслабляється також. Я щиро запрошую страх завжди складати мені компанію. Я навіть маю для нього спеціальну вітальну промову, з якою виступаю перед ним щоразу, коли починаю новий проект чи грандіозну затію. І звучить вона так:
«Любий Страху, ми з Творчістю вирушаємо у мандрівку. Я знаю, що ти, як завжди, складеш нам компанію. Розумію: ти вважаєш, що виконуєш важливий обов’язок у моєму житті й серйозно ставишся до своєї роботи. Очевидно, вона полягає в тому, щоб викликати в мене паніку щоразу, як я збираюся утнути щось цікаве, – що ж, мушу визнати, тобі чудово це вдається. Тому прошу, займайся цим і надалі, якщо вважаєш за необхідне. А я займатимусь своїми обов’язками під час цієї мандрівки, тобто наполегливо й зосереджено працюватиму. А Творчість теж займатиметься своїм – штовхатиме мене вперед і надихатиме. У нашому автомобілі вдосталь місця для всіх, тому влаштовуйся зручніше, але не забувай: рішення в дорозі прийматимемо тільки ми з Творчістю. Я визнаю і поважаю те, що ти – частина нашої родини, тому ніколи не залишатиму тебе осторонь від нашої діяльності, але до твоїх порад ніхто не дослухатиметься. Тобі дозволено мати місце, тобі дозволено мати голос – але не дозволено голосувати. Тобі заборонено торкатися мапи, пропонувати об’їзні шляхи, бавитися з клімат контролем… Хлопче, тобі навіть радіо не можна чіпати. А найважливіше, мій любий давній друже, тобі суворо-пресуворо заборонено сідати за кермо».
Опісля ми разом – я, творчість і страх – вирушаємо в дорогу, завжди пліч-о-пліч, далі й далі заглиблюючись у лячні, але такі дивовижні терени невідомого.