Як написала поетеса Мері Олівер: «Скажіть, що ви плануєте зробити / з вашим єдиним диким і безцінним життям?». Кидаю вам виклик: частіше зупиняйтеся, аби себе про це запитати.
Коли люди про щось просять, ми можемо переплутати саме прохання із нашими стосунками з цими людьми. Іноді ці два поняття здаються настільки пов’язаними, що ми забуваємо: відхилити прохання – не те саме, що відштовхнути людину. І тільки коли ми розмежуємо рішення і стосунки, зможемо твердо прийняти рішення і потім знайти хоробрість і чуйність озвучити його.
Коли ми забуваємо, що маємо здатність вибирати, ми вчимося бути безпорадними. Дозволяємо крапелька за крапелькою забирати нашу силу, аж доки не перетворюємося на функцію вибору інших людей – або навіть на функцію вибору, який самі зробили в минулому. Так ми відмовляємося від своєї сили вибору.
Не потрібно починати з великого – щоб потім перегоріти і даремно витратити час та енергію; потрібно починати з малого і поступово формувати інерцію.
Якщо ви не можете описати межі самі для себе або для інших людей, тоді годі чекати від інших, що вони їх поважатимуть чи принаймні знатимуть про них – це може бути нереально.
Визнати помилку не соромно; у такий спосіб ми просто засвідчуємо, що стали мудрішими, ніж були колись.
Може, ми й не завжди можемо вирішувати, які у нас будуть варіанти, але ми завжди можемо вирішувати, який із них обрати.
Коли на вас навалюється стільки справ і зобов’язань, що ви не можете зрозуміти, з чого почати, – зупиніться. Глибоко вдихніть. Поверніться думками у своє «зараз» і спитайте себе, що для вас найважливіше цієї миті, – а не що буде важливо завтра або навіть через годину. Якщо ви не певні – складіть список усього, що вимагає вашої уваги, і викресліть те, що просто зараз не має значення.