Боюся, погані речі стаються з усіма. І ми не можемо цьому зарадити. Подивіться у своє свідоцтво про народження – невже там написано, що життя буде легким? Авжеж ні. Але чимало з нас застрягли у своїй травмі та тузі без можливості жити на повні. Саме це ми можемо змінити. Нещодавно, чекаючи на свій рейс додому до Сан-Дієго в міжнародному аеропорту Кеннеді, я сиділа та спостерігала за обличчями незнайомих людей, що проходили повз. Мене глибоко вразило те, що я побачила. Нудьгу, злість, напруження, бентегу, замішання, безсилля, зневіру, печаль і – що лякає найбільше – порожнечу. Так мало радості та сміху навколо – мене це неабияк засмутило. Навіть найтемніші моменти нашого життя дають нам можливість сподіватися, тішитися та радити життю. Будь-який прояв життя – це все одно життя. Яким би воно не було болісним чи сповненим стресу.
Гадаю, будь-чиє дитинство – це територія, на якій ми випробовуємо нашу значимість або навпаки – це мапа, з якої ми дізнаємося розміри та межі нашої вартості. Гадаю, будь-яке життя – це дослідження речей або явищ, яких ми не маємо, але воліємо мати, та тих, які маємо і яких воліємо позбутися. Мені знадобилися десятиліття, аби збагнути, що я мала би ставити собі зовсім інше запитання. Не «чому я живу?». А «що саме я маю робити з даним мені життям?».
[Авторка описує перші години по прибуттю до Аушвіцу]. Суперечності у цьому місці знесилюють мене. Вбивства тут, як ми вже знаємо, звична річ. Систематична. Але немає жодної системи розподілу уніформи, на яку ми чекаємо впродовж дня. Охоронці жорстокі та грубі, але таке враження, що ніхто ні за що не відповідає. Прискіпливість, з якою вони оглядають нас, не свідчить про нашу цінність, лише визначає, наскільки ми забуті світом. ні в чому не має сенсу. Але, певно, нескінченні очікування та повна відсутність сенсу – частина плану. Як я можу зберігати непохитність у цьому місці, де непохитні лише огорожа, смерть, приниження й клуби диму?
Нарешті Маґда говорить до мене.
– Як я виглядаю? – питає вона. – Тільки кажи правду.
Правду? Вона виглядає як брудний собака. Гола незнайомка. Авжеж, я не можу їй цього сказати, але будь-яка брехня зробить їй боляче, тож я маю знайти відповідь, якої немає, сказати правду, яка не поранить. Я зазираю в шалену синь її очей і думаю про те, що навіть для неї поставити питання «як я виглядаю?» – найвідважніша річ, яку я будь-коли чула. Тут немає дзеркала. Вона просить мене допомогти їй відшукати та побачити себе. і я кажу їй ту правду, яку маю.
– Твої очі, – кажу я сестрі. – Вони неймовірні. Я ніколи раніше не помічала цього, коли вони були закриті всім тим волоссям.
Отже, так я вперше усвідомила, що ми маємо вибір – загострювати увагу на тому, що втратили, чи на тому, що все ще маємо.
– Дякую, – шепоче Маґда.
Зцілення – це не відновлення, це відкриття. Відкриття надії у відчаї, відкриття відповіді там, де здавалося, що відповіді не існує, відкриття, що важливо не те, що сталося, а те, що ми з цим робимо.